Карпатський Крайовий Музей Визвольних Змагань

Музей було засновано 1963р. і тоді він називався музеєм Партизанської слави. Спочатку це було звичайне приміщення, але згодом за проектом архітектора Стасіва у серпні 1968р. було відкрито новий музей, який зовні мав нагадувати партизанську землянку. В такому вигляді він проіснував до 1987р. І власне цього року розпочались роботи з його реконструкції. Було добудоване праве крило музею і повністю змінено його перекриття. Подивившись на це фото, ви можете порівняти який вигляд мав музей в 1963 і в 1968р.р., і який має на даний час.

На сьогоднішній день музей не тільки змінив свій зовнішній вигляд і свою назву, але змінилася й його експозиція. Якщо, починаючи з 1963р. по1991р., тобто до часу проголошення незалежності, вся експозиція була присвячена виключно радянському партизанському руху, то, починаючи з перших років незалежності, вона почала поступово змінюватися, тобто розширюватися і доповнюватися. На цей час в музеї представлено етапи історичного процесу Яремчанщини, а, вірніше, визвольний рух на теренах нашої місцевості. Тут ви знайдете інформацію і про опришківський рух, історію українського січового стрілецтва, створення ОУН (організації українських націоналістів) та діяльність УПА (української повстанської армії). Ви довідаєтеся про дивізію СС «Галичина» і, звичайно, ознайомитеся з діяльністю партизан під проводом С.А. Ковпака та С.В. Руднєва у Карпатах.

Слід також відмітити, що в приміщенні музею постійно діють виставки, присвячені тій чи іншій даті. Зокрема, тут довгий час експонувалася виставка музею ім. митрополита А.Шептицького – це колекція робіт українських художників-репатріантів, а також колекція скульптур отця-місіонера Ярослава Свищика. Тут проводилась виставка, присвячена гуцульському ужитковому мистецтву, виставка картин яремчанських художників, виставка різьбяра з Чикаго, вихідця з Татарова.
Цього року відвідувачі музею мали змогу ознайомитись з виставкою, присвяченою голодомору та виставкою робіт Косовського художника Г.Малявського та його дружини – майстрині-вишивальниці.

Теперішня експозиція музею – це сторінки історії нашої держави, які замовчувались до недавнього часу. Це історії людей нашого краю, які поклали свої життя, дуже часто життя своїх дітей і найближчих людей за для того, щоб наша держава стала вільною.

Якщо говорити, скажімо, про українське січове стрілецтво, то ми не можемо залишити поза увагою той факт, що січовими стрільцями стала молодь, яка була цвітом Галичини. Ви зустрінете тут прізвища людей, які залишили слід не тільки на військовому поприщі, але й стали відомими письменниками, поетами, художниками. Одним з перших хотілось би назвати відомого письменника Юрія Шкрумеляка. Виходець з сусіднього села Ланчина, Юрій Шкрумеляк після закінчення початкової школи навчається в Коломийській гімназії. З гімназійної лави молодий юнак відразу потрапляє на фронт і поповнює ряди українських січових стрільців. Він проходить вишкіл у другому курені отамана Григорія Коссака. Згодом стає писарем куреня і членом прес-бюро УСС. Бере участь з Мирославом Іраном та художником Гецом у випуску гумористично-сатиричної газети «Самохотник». А згодом, це вже було 1918р., Юрій Шкрумеляк бере участь у підготовці договору про злуку. Перебування у рядах січового стрілецтва залишило великий слід у пам’яті поета. Згодом він пише твір «Поїзд мерців», присвячений українським січовим стрільцям, в якому розповідає про епідемію тифу на Наддніпрянщині, яка забрала життя сотень молодих людей.
Після війни Юрій Шкрумеляк працює в редакціях львівських газет, а з 1931р. по 1939р. видає журнал «Дзвіночок».
Власне, в наш час прізвище цього письменника є більш відомим в царині дитячої літератури. В 1945р. Юрій Шкрумеляк був засуджений на 10 років каторги в Печерських таборах. Підірвав здоров’я, помер 1965р. Похований на Личаківському кладовищі, недалеко від могили Івана Франка.

Напевно, розповідаючи про українських січових стрільців, жоден екскурсовод не зможе не згадати імені славного Грицька Голинського. З його іменем пов’язано наступну історію.
Восени 1989р. рухівці та члени товариства «Меморіал» під час розкопок у Дем’яновому лазі знайшли останки людини зі слідами хірургічного втручання на задній частині черепа. Експертизою було встановлено, що цей отвір був результатом трепанації черепа. Лікарі зняли з черепа частину лівої тім’яної кістки і замінили її золотою пластиною. В напівзотлілому одязі жертви зберігся документ з переліком речей, вилучених під час арешту і обшуку, з якого і довідались прізвище жертви – це був Голинський Григорій Васильович.
Дуже швидко звістка про те, що недалеко від Івано-Франківська ведуться розкопки жертв сталінських репресій, облетіла довколишні села. Приїхала сюди і дочка Григорія Голинського. За окремими речами, а також за фактом здійсненої колись операції, вона впізнала останки свого батька.

Григорій Голинський в період першої світової війни був січовим стрільцем, командував славнозвісною гуцульською сотнею. Після закінчення війни Г.Голинський разом з кількома своїми товаришами переправився в Чехословаччину. Там він вирішив продовжити навчання і вступив до філософського факультету Празького університету. Одночасно займається на факультеті лісового господарства, а щоб мати можливість утримувати себе, заробляє на прожиття уроками. Саме там, в Празі, нагадала про себе фронтова рана. Празькі лікарі зробили цю операцію.
Після закінчення студій, Григорій Голинський повертається на Україну, одружується, але знайти роботу в польських установах колишный український січовий стрілець не може. Власне цим і пояснювався той факт, що багато людей на Галичині з радістю зустрічали прихід радянських військ у вересні 1939р. Людям здавалось, що справді прийшли визволителі, що вони врешті-решт позбудуться поляків. Григорій Голинський йде працювати за фахом. Нова влада призначає його завідувати лісопунктом в Микуличині. Однак скоро і до НКВД доходять чутки про минуле стрільця.
Його було схоплено 18 березня 1941р. в Делятині і відправлено до Станіславської тюрми. Які муки перебували в’язні цієї тюрми, жителі довідались тоді, коли були вивчені документи, з яких було встановлено, що відступаючи, радянська армія розправилася з усіма політв’язнями. Для їх допиту використовувалися корсети, набиті цвяхами, що не дозволяли людині зробити жодного руху, різні кліщі, електричне крісло та електролампи, що засліплювали людей. Після страшних катувань всі були знищені 12-ою армією особливого призначення. Всього в Дем’яновому Лазі було знайдено останки 524 жертв.

Звичайно, коли ми говоримо про визвольні змагання українського народу, то ми не можемо обійти увагою наших жінок. Напевно, що в роки першої світової війни, коли йшли воювати чоловіки, це було справою звичайною, але зовсім інакше це сприймалось, коли жінка теж хотіла захистити рідний край. Дуже часто вона опинялась в нерівних умовах з чоловіками.
Є в музеї частина експозиції, присвячена Карпатській Україні. Коли на Закарпатті була проголошена незалежність і члени яремчанської «Просвіти» пішли туди, щоб влитись до загонів Карпатських січовиків, молода дівчина Марія Федорчук, яка теж була активним членом «Просвіти», всією душею рвалась піти разом з ними. Але вона жінка, тим більше була цілком молоденькою, тож змушена була залишитись вдома. Почуття, що переповнюють її душу, вона виливає у вірші, який пише крадькома вночі, щоб ніхто не побачив. Вона ховає цей вірш у пляшку і закопує її на городі. Цей вірш пролежав там до недавнього часу.
Шановні пані, чи ловили Ви себе колись на думці: а чи могла би я зробити так само, чи вистачило б у мене духу і відваги зректися домашнього тепла, затишку, а навіть власних дітей, батьків. Люди, які йшли до лав УПА, робили саме це. В музеї, а власне в тій частині експозиції, яка присвячена воякам української повстанської армії, зберігається лист надрайонового провідника Варцеби Григорія Васильовича та його дружини, якого залишили повстанці своїй щойно народженій донечці, просячи у неї вибачення за те, що залишають її без батьківської опіки. Просять вибачити їх і з розумінням поставитись до того, що вони роблять. Лист батька написаний більш пафосно, в патріотичному дусі. Батько не тільки пояснює причини, що змусили їх піти на такий крок, але й застерігає свою донечку, якою вона повинна вирости. «Бо якщо зрадиш Україну, ту справу, що ми розпочали, то я вже заклинаю тебе, і мій дух ніколи не дасть тобі спокою».
Лист матері, навпаки, більш лагідний, тепліший. Мама страшенно переживає, що залишає свою дитину, але теж нагадує, що прийшла вона на світ вільною й сподівається на те, що житиме вона у вільній державі. Як бачите, сподівання батьків не виявилися марними. Донечка їхня, пані Гануся Марійчин, виросла прекрасною людиною. Зараз вона живе в селі Яблуниця, має свою дочку і маленького онука. Вона не зрадила своїх батьків, а стала їхньою вірною послідовницею.

Тут мені хотілось би ще раз пригадати нашого славного земляка Ю.Шкрумеляка і його слова стосовно того як виховати любов до Батьківщини. Він вважав, що ця любов є спадковою, передається з молоком матері. «Але є один спосіб, – казав він, – яким можна приспану любов до Вітчизни збудити, а збуджену розвинути. Є один спосіб, яким можна себе і других заохотити до діл хоробрих і відважних, до поступків для добра рідної землі. А тим способом є: вивчення історії славних мужів і жінок, які вславилися надзвичайними ділами для добра свого люду. Їх поступки заохочують нас до наслідування, до самопожертви на користь Вітчизни».

Примітка: музей визвольних змагань означає музей визвольної боротьби. Слово «змаг» було у вжитку в 20-30р.р., але за роки радянської влади воно майже не вживалось. І тільки тепер, як і багато інших слів української мови, воно повертається до нашого лексикону.