Олекса Довбуш - Москалик

 Історія Прикарпаття складна, насичена боротьба нашого народу проти засилля німецьких, австрійських фонів-баронів, польських шляхтичів, угорських дожів, румунсько-молдавських господарів та й інших окупантів-завойовників, переплетена безперервною борнею знедоленого селянства за своє соціальне і національне визволення.
 Однак ця боротьба була дуже розрізненою. Більш організованою, дійовою вона стає після повстання простого селянина з коломийщини Івана Мухи в 1492-1496 роках, продовження якого вилилось в опришківський рух. Виразником стихійної боротьби – опришківського руху – по праву належить любимцеві Олексі Довбушу.
 Довбуш народився у 19700 році (згідно припущень професора В.В. Грабовецького), в селі Печеніжин, біля Коломиї. В сім’ї було троє дітей: старший Олекса, за ним сестра Юля та наймолодший брат Іван, Батьки – кріпаки магната Тишковського. А жила сім’я у невеличкій коморі цього кріпосника, тому вуличне прізвисько – “комірники”.
 Сама назва пов’язана з фактом, що дідусь або й батько хлопця міг служити при козацькому війську барабанщиком - “довбошем”. Отож підпасич поміщицької худоби Довбущук вже з малих літ натерпівся від панської “ласки”: босий і голодний, він нерідко, день за днем, піднімався на полонини, допомагаючи батькові доглядати отари овець багатіїв.
 Вже з дитинства пізнав увесь тягар гніту, був свідком шахрайства, насильства і знущання орендарів – наїзників над біднотою села.
 Найбільше бунтувало його фізичне карання різками безневинних, часто-густо старших людей. Але й сам терпів злигодні і наругу до певного часу...
 Випасаючи панську худобу, Олекса радо спілкувався з старшими пастухами. Ті розповідали йому про давнину-гайдамаків, а й нерідко про опришків, як вони карають багатих кривдників.
 Кмітливий, надто допитливий хлопець, не пропускав жодної цікавої розповіді про бунт і випадок помсти народними месниками.
 Ріс здоровим, метким та гарним легінем.
 Як виглядав Олекса Довбуш, дізнаємось із спогадів його сучасників. Так 120-річний Шімон (старожил), мешканець Верхнього Жаб’я,  розповідав, що ватаг “був високий, плечистий, темноволосий, краснолиций, рухливих, мав усміхнене обличчя, проникливий погляд, дзвінкий голос. На ньому була шапка з павиним пір’ям, мазана сорочка, широкий пояс, за ним два пістолі, порохівниця, мошонка на тютюн, торба,  на плечі кріс, носив червоні штани і був взутий у постоли”.
 Довбуш був сильною людиною. Тут не можна обійти самої характеристики народного героя, адже шляхетська влада характеризує його як “страшного розбійника” і “немилосердного вбивцю”,  насправді він був жорстокий до ворогів.
 Народний переказ говорить: “Довбуш був дуже добрий чоловік, він лише у багачів брав, а бідним давав”. Отож попри найстрахітливішу характеристику: “душогуб”, “кровожадний” йому не бракувало почуття гуманності, сердечності. Навіть ворогів ватаг карав не завжди, виходячи з гуманних міркувань.
 Відомо декілька таких випадків. Один з них, полковник Пшелуцький, зі своїми жандармами-смоляками був оточений опришками на буковинській полонині, Довбуш зупинив своїх хлопців словами: “не губіть Пшелуцького в нього жінка та діти є.”
 Вартий особливої уваги, що підкреслює сердечність Олекси – це напад опришків на (маєток відомого шляхтича кар пінського в с. Голоскові, Покуття).
 Особливо чуйно і прихильно Довбуш ставився до  найубогішого населення. “Довбуш ходив поміж люди, але нікому злого не робив. Він як лиш узнав за бідного, то зараз помагав йому” – свідчить народне оповідання.
 Підсумовуючи характерні риси біографії Олекси Довбуша, можна додати: чуйний, спостережливий і запальний, як переважна більшість гуцулів, він не міг миритися з поневоленням, яке нічим не краще від рабства.
 Переживаючи все бачене і пережите та пам’ятаючи розповіді про народних месників, Олекса приймає рішення “податися в опришки...”

Хто був недавно князем і владикою тих гір.
Орлом повітря, оленемтих борів, панам тих панів
Аж гендо Дністрової води?Довбуш!
Перед ким тремтіли смілі і сильні,
Корилися горді? Перед Довбушем!
На кого надіялися слабі, бідні, гноблені?
На Довбуша! Хто був красою наших гір,
Начальником наших легінів? Довбуш!

 Так писав про ватажка опришків Олексу Довбуша наш великий каменяр Іван Франко. Вивчаючи та досліджуючи в той час історію опришківства, спростовуючи злобні наклепи як польських державних чинників, писак, багатої шляхти, так і недоброзичливців різних мастей окупантів. Він належно оцінив роль самого Довбуша, а також його ватаги в історичних подіях – виступах “чорних хлопців” на захист знедоленого селянства. Не дарма це ім’я стоїть поряд з іменами шанованих народом героїв України: Максима Кривоноса, Івана Богуна, Семена Палія, Устима Кармелюка, Лук’яна Кобилиці й інших.
 Надзвичайна сміливість, завзятість неабиякі організаційні здібності, ненависть до ворогів сприяли тому, що навколо Довбуша згуртувалась молодь – майбутні  опришки, єдині захисники бідноти.
 Про сміливих. Дужих і справедливих месників уже тоді народжувались перекази, легенди. За роки підростання, мужніння, спостережливий, кмітливий легінь був свідком нелюдських знущань орендарів, багатіїв, урядників над беззахисним селянством рідного краю і все те особисто випробуване, пережите  глибоко хвилювало Олексу Довбуша, викликало справедливе почуття ненависті до тих, хто робить зло – до багатіїв, орендарів та лихварів, викликаючи невгасиме бажання мстити, карати винуватців їхніх вельмож.
 Одна з поміж багатьох легенд розповідає: “Мешканець лісу, віщий дідусь напророкував Олексі що той візьме силу від Черемоша… І ось, одного разу, коли Довбуш пас овець, раптом розступилися води Черемоша – ріки, викинувши на берег опришківську зброю – топірець. Зрозумів Олекса, що цей незвичайний подарунок – його доля… Узяв зброю та й пішов у лісок збирати охочих до боротьби побратимів.
 А дідусь продовжував: “Іди, карай панів-поневолювачів, карай на смерть народні кривди! Однак не проливай невинної крові – не бери гріх на душу, бо будеш винуватий і загинеш”.
 Вагомішою причиною, як стверджує інший народний переказ, що штовхнув Довбуша на шлях опришківства, став випадок.
 Одного разу через рідне село Печеніжин проїжджало багате панство. Аби відпочити з далекої дороги повернули в корчму. Підвипили (а в народі кажуть: п’яному – море по коліно…) й почали шукати розваг. На ту пору наче на зло тут появився красивий хлопчик, 6-ти річний улюбленець села і Олекси, синок прачки (материної подруги).
 П’яні магнати – лиходії чимось підступно пригостили хлоп’ятко, потім упіймали, аби використати замість живої цілі – порозважатись в точності стрільби. Дитину поставили під стінку і почали почергово стріляти до “мети”. На голові хлопчика яблуко. Але попадають не в яблуко а в самого хлопчика. Ось цинізм, бездушність, безсердечність – наруга поневолювачів: перед фактом – хлоп’ятко стікає кров’ю, умирає… Виновник шляхтич, знущаючись вийняв калитку з грішми і сказав: “Тут 30-ть злотих, віддайте їх батькам за це здохле собача”.
 Зважте, не людина, не дитина,  лише – цуценя.
 Наче божевільна, мати біжить по дорозі, кличе на допомогу. На зустріч їй Олекса з побратимами. Довідавшись про нечувані знущання ненависного панства, миттю помчав до корчми, схопив безпосередньо чиновника і з такою силою кидає, що увігнав шляхтича по коліна в землю. Піднятися зловмисник уже не зміг, решту подорожуючих шляхтичів пов’язали, закрили в приміщенні: а потім корчму спалили з панами ненависними.
 Після такого вчинку дорога до батьківського дому, до сім’ї закрита. Зрозуміло, легенда. Але ж бо народ, наділяючи свого любимця від імені віщого дідуся надлюдською силою (згадайте віщі слова: “… ні шабля жандарма, ні куля вояка не здужає тебе”) бажав якомога довше зберегти свого захисника – єдине прибіжище в умовах нестерпного гніту і поневолення. Тож ця дорога його від тепер пролягла в опришки…
 Підбираючи групу новообранців, бажаючих вступити до загону Довбуша, ватажок перевіряв з особливою ретельністю кожного маючи на меті відібрати витривалих, рішучих, найсміливіших і всеціло відданих справі.
 Метод перевірки своєрідний. Новоприбулому, наприклад в присутності всього товариства Олекса пропонував покласти руку на дубовий пень. Тоді замахувався несподівано барткою, вдаючи наче хотів відтяти кість. Потрібні були міцні нерви, стальна витримка, аби зі страху не вхопити руку, не виявити слабодухість. Після випробувань побратими приймали присягу – клялись на топірець ватажка. Знали теж, хто порушить присягу, за зраду карається на смерть тією ж барткою Довбуша…

 Вперше про виступи Олекси Довбуша, як ватажка опришків, відомості появляються у документах, вірніше в архівах судових розправ 1738 р., коли від рук самого Олекси загинув власник села Печеніжина “господар” сім’ї Довбушів магнат Тишковський.
 Серед шляхти тодішнього коломийського повіту 1738-1739 роки – починається  паніка. З цієї причини сам комісар гуцульський поселень Кривокульський “завітав” до батька Олекси, Василя Довбуша з пропозицією : “Нехай сини твої залишать опришківство, то кари не зазнають…”.
 Слідом за виступом на Тишковського, в жовтні 1739 р. Довбуш з групою нападає на солеварню села Текуча, караючи на смерть жорстокого орендаря Лошака. Цей здирник і завидною точністю робив записи в боргових книгах кому, коли та скільки позичав грошей, - так вся біднота села й околиць була його боржниками до кінця життя. Селянство пожалілося на глитая Довбушеві. Покаравши винуватого, ватаг повелів спалити всі боргові (папери), книги – німих свідків людського рабства. Княгиня Яблоновська приказала впіймати нападників і співучасників та й суворо їх покарати.
 Немов насміхаючись над погрозами княгині, Довбуш карає глитая в селі Іванівні, відтак розправляється з нелюдами сіл Товмачика Добротова, карає орендаря Месю у Косові… До цього лихваря – багатія ватаг прийшов з особливим почуттям гніву й помсти: Меся планував отруїти народного героя. Захоплені тут гроші , цінності роздав бідним міста, а також багатьом зустрічним по дорозі.
 Майже одночасно опришки Довбуша “відвідали” помістя шляхтича Добро сільського в селі Вербіж, а через деякий час Олекса повів своїх хлопців у Ясиня.
 Не затримуючись в Закарпатті, загін блискавично появляється в багатому с. Уторопах, захоплюючи багату здобич. Звідси до Косова, де оточив замок місцевого шляхтича. Погрожував спалити сусіднє містечко Кути за те, що його панство стратило декількох опришків.
 Основним місцем таборування месників Довбуша в 1742-1743 роках була гора Стіг – крута, недоступна вершина. Розправа над поневолювачами, постійна допомога зубожілому селянству, всім знедоленим і скривдженим викликають у народу любов, повагу до Довбуша. Його ім’я  стає популярним, йде слава про нього.
 Про зв’язок Довбуша з народом і велику його підтримку не могла промовчати навіть шляхта, знать. Коронний гетьман війська польського Йосиф Потоцький навіть видав “Універсал” (1742р.), про те, що знищити опришківство майже неможливо – повсюдно підтримка сільського народу, бідноти. Гетьман погрожує карами проти непослушних аж до смертної кари… А тимчасом Довбуш із месниками появляється в Микуличин, Ямній, Зеленій, та й інших поселеннях гуцульського краю.
 Прийняті шляхтою заходи не діють, не стримують опришків. Їх напади стають непередбаченими та раптовими. Саме в цей час – жовтень1741р. – Олекса вибирає місцем нападу замок надзвичайно жорстокого шляхтича Карпінського в селі Голоскові…
 Операції ватаги Довбуша дивують ворогів і захоплюють простих людей. Серед селянства поширюється більше легенд, дивовижних оповідань, ходять чутки начебто Олекса справді заворожений, тому його не можна знищити. Немов підтверджуючи чутки, Довбуш широко розгорнув свою діяльність на Гуцульщині.
 Саме в ті дні опришки карають на смерть чиновника, людину нечуваної жорстокості, українського отамана в с. Довгополі Миколу Дідушка.
 Через декілька днів загін Олекси нападає на багатих орендарів у с. Космач Косівського повіту. Захоплені гроші, цінності роздані бідним людям.
 Шляхта налякана до смерті. Боячись авторитету – успіхів Довбуша, вимагає від королівського уряду вжити найдієвіших заходів проти опришківського руху взагалі та , зокрема, добре організованої, вміло керованої – безстрашної ватаги Олекси Довбуша.
 Під неймовірним тиском посполитих та й боячись за долю власника  посілостей в районах діяльності народних месників, гетьман Потоцький посилає загін війська в кількості 2500 вояків і бере керівництво по знищенню ватаги Довбуша у свої руки: суди лютують каральними заходами. Під час дізнання застосовуються інквізиторські методи аж до четвертування окремих осіб.
 Враховуючи всі обставини, в 1744 –1745 роках Довбуш зі своїми побратимами розгортає найбільш активний діяльності на Поділлі. При тому незважаючи на несправедливі умови і складнощі для боротьби опришки Довбуша рейдують селами Гуцульщини: Перегінськ, Устеріки, Розтоки, Довгопілля, Кривопілля, Микуличин і інші.
 
   Дуже скупо розповідають документи про останні походи О. Довбуша. Відомо, що літом 1745 року він вийшов із села Ясеня, де жили його жінка і син і разом з двома близькими побратимами - Павлом Орфенюком та Василем Баюраком пішов в село Ямну до сестри. Він побував в цих місцях, де ми з вами находимось, де також часто зупинявся Довбуш перед тим, як зайти до сестри. Ця місцевість дуже сприяла тому, що можна було легко і непомітно скриватися у важку хвилину, являлась своєрідним природним бастіоном.
   Тут він дізнається, що шляхта знову готовить йому смерть. Шляхта, котра не в змозі була розправитись при допомозі сили з ватажком опришків, котрого так активно підтримувало бідне населення, вирішила з допомогою зради знищити Олексу. По всіх селах було оголошено про те, що той, хто спіймає або вб’є Олексу Довбуша буде звільнений від всіх феодальних повинностей і в додаток дістане шапку червінців. Цей призив шляхти став спокусою для окремих людей пригніченого села.
   О. Довбуш в селі Ямній, дізнається, що в селі Микуличині, багач Мочерняк готує йому вбивство. Він разом з своїми побратимами іде в село Микуличин і там жорстоко розправляється з багачем Мочерняком.
   Це була зрада і дуже жорстока - Довбуш як і в 1742 Дідушкові відтяв голову, а хату спалив.
   З Микуличина Довбуш направляється в село Космач, де другий сільський багач Степан Дзвінчук теж готував тому вбивство. І там в ніч з 23 на 24 серпня 1745 року із-за засади своєї хати сільський багач, навіки проклятий народом, Степан Дзвінчук із відстані декількох кроків вистрілив у груди Олекси Довбуша, смертельно ранив.
   Про саме поранення, останні хвилини життя і про смерть Олекси Довбуша відомо з судового протоколу, записаного зі слів вбивці 27 серпня 1745 року в Станіславськім суді: “Я, - розказує вбивця - минулий понеділок прийшов з поля з роботи, батько сказав мені, що Довбуш вбив чоловіка в Микуличині і сказав кого.
   Я, правда, був здивований, що того чоловіка вбили і сказав, що він хотів, напевне, його “Довбуша” видати.
   Батько почав мені говорити. Щоб я стерігся за себе. Потім посварив мене тому, що я сказав: “Як пан бог дасть”. У тій хвилі пес почав в’їдати, а вони (опришки) враз припали до вікон . Я сидів на порозі хати, скочив і зачинив сінні двері. Опришки казали пустити себе до хати, але я не відзивався. З опришками говорила моя жінка і мати і не хотіла пустити його (Довбуша) до хати, сказали: “Не знаємо, хто ти. Чоловіка немає вдома, десь на косовиці в полі”.
   Вони тоді кинулися до дверей і найстарший він (Довбуш) взяв дрюк (палку),  підважив двері, трохи відважив, а потім сам собою почав тиснути і лізти до сіней. Я його тоді і підстрелив.
   А він тільки залаяв мене і сказав побратимам : “Паліть хату”. Вони почали кресати вогонь, та не могли відразу викресати, а потім Довбуш сказав їм, щоб забрали у нього зброю говорячи : “Ще звідси можу йти”. Вони забрали у нього зброю, взяли його з собою і пішли в ліс.
   Після 9-ти років на суді в Станіславі майже подібне про смерть Довбуша розказав його побратим Василь Баюрак, із розповіді котрого відомо, що в послідні хвилини коло Довбуша були два найкращих і близьких побратими - Василь Баюрак і Павло Орфенюк (сестринець).
   Василь Баюрак розповів: “... ми прийшли до хати Дзвінчука вночі, а за те, що Дзвінчук не хотів відкривати дверей, то Довбуш вхопив палицю, підважив двері і почав їх висаджувати. Ми оба, я і його племінник, стояли біля дверей. Ватажок відкрив трохи двері, почав просуватися в сіни і тоді Дзвінчук вистрілив у нього і попав у плече. Поранений ватажок разом з нами утікав у ліс.
   Степан Дзвінчук боячись розправи за свій поступок, зразу після того, як пішли опришки,  вискочив з хати і почав просити допомоги в селі, але його ніхто не підтримав, і він боячись опришків, цілу ніч скривався.
   Тільки ранком 24 серпня 1745 року зібралася космацька знать: Дзвінчук, два священники, орендатор і інші зацікавлені у смерті Довбуша почали пошук.
   Обшукали все село і тільки по лаю собаки в лісі під смерекою найшли ще живого Довбуша, біля якого було горня з молоком. Можливо, що хтось з селян побачив раненого опришка, рішив дати йому допомогу − горня молока, щоб підтримати його сили. Це прояв любові і симпатії народу до опришків.
   Тут було декілька запитань помираючому Довбушу.
   Степан Дзвінчук запитав раненого Довбуша про те, чи сам він напав на його дім, а чи хтось підіслав.
   Довбуш відповів: “Чи мене хто намовляв чи не намовляв, така мені вже смерть прийшла” . А священники запропонували Довбушу висповідатися, але Довбуш сказав: “Я вже висповідався і причащався в той час, коли став на цей шлях” . Тоді його запитали, де заховано багатство, а у відповідь почули: “В полонині, в Чорногорі, бог знає, я знаю, земля тим буде користуватися - не люди” - прошептав Олекса.
   Це були останні слова ватажка. Він помирав. Це сталося ранком 24 серпня 1745 року.
Та вороги не задовольнились констатацією смерті Довбуша. Тіло його після смерті було взято на підводу і шляхта возила його по селах Прикарпаття, стараючись наглядно переконати народні маси смерті ватажка, котрий в очах народу був невловимим і легендарним, про котрого складали легенди.
   Та народ не хотів вірити про смерть любимого героя. Через деякий час тіло Довбуша було завезено в Коломию і поміщено в міській ратуші для проведення посмертних судових церемоній. По наказу гетьмана Потоцького мертве тіло героя котре почалося вже розкладатися, було четвертовано на дванадцять частин і розвішано на палях у багатьох місцях: Кутах, Печеніжині, Косові, Космачі, Криворівні, Лючках, Ямній, Микуличині.
   Такої жорстокої розправи, як над мертвим тілом Довбуша, не було зроблено ні з одним опришківським ватажком. Це свідчить про те, на скільки страшним і небезпечним був для шляхти народний герой.
   Шляхта щедро винагородила вбивцю ватажка опришків - Степан Дзвінчук був звільнений від усіх феодальних повинностей. 10 вересня 1745 року княжна
Теофілія Яблонська видала у Львові спеціальний привілей для вбивці : ”Мого підданого Степана Дзвінчука нагороджую за цей доказ вірності і зичливості, заохочуючи і інших до цих похвальних справ звільняю його до смерті від усіх, як двірських, так і громадських данин і податків, чинів і інших будь-яких повинностей”.
   Шляхта надіялась, що знищивши О. Довбуша, вона покінчить з опришківським рухом, але вона прорахувалась.
   Після трагічної смерті О. Довбуша, бартка, яка випала з рук Олекси, була підібрана його сестринцем Павлом Орфенюком, котрий  до грудня 1745 року очолював боротьбу.
   В селі Довгопіллі був оточений польським військом і загинув в нерівному бою. (Щоби не попасти в руки шляхті, покінчив з собою), а потім Василь Баюрак, котрий на протязі 9-ти років (1745-1754) очолив опришківський рух.
   Василь Баюрак був спійманий по-зрадницьки. Його запросив у гості один із українських поміщиків, напоїв горілкою, у п’яному виді зв’язав і віддав полякам.
   Василь Баюрак сидів у тюрмі-ратуші в центрі Станіслава і був засуджений живим публічно. Про це дізнаємось не тільки з судових протоколів, але із спогадів польського поета Францішека Карпінського, очевидця цього видовища. Четвертований був Василь Баюрак на вісім частин.
   Ще не поспіла засохнути кров замученого шляхтою Василя Баюрака, як гостру опришківську бартку підняв проти поміщиків побратим Довбуша селянин з села Ясиня  Іван Бойчук.
   Останнім ватажком карпатських опришків був Юрій Драгорук, засуджений в місті Коломиї в 1878 році.