Архітектура Яремчанщини

“Архітектура-це пісня, що застигла в камені!”

Хто не мріяв хоча б раз побувати в Українських Карпатах, здолати хоч одну гірську вершину, вдихнути в повні груди п’янке смерекове повітр’я, почути пісню дзвінкоголосих струмків, що наповнюють собою швидкоплинний  Прут?
А втілює в собі свою неповторну мальовничу красу цього дивокраю невелике, але відоме далеко за межами України курортне місто Яремче, тому не диво, що нагородили його ще й такою назвою – “перлина Карпат”.
Неповторні краєвиди Яремче, самобутня культура, побут, мова щирих і доброзичливих гуцулів пробудять у Вас цікавість до цього краю.Ви познайомитесь з чудовими пам’ятками архітектури, з мистецтвом народних умільців:різьбярів, гончарів, килимарів, карбувальників, що здобули всесвітню славу.

Архітектура нашого краю виявляє головні особливості побуту та життя гуцулів, традиції тутешніх людей та розкриває їхнє сприйняття навколишнього середовища.
Взагальному можна сказати, що дана архітектура є досить динамічною та унікальною. Головними будівельними матеріалами є насамперед природні матеріали, зокрема дерево та камінь. Для оздоблення широко застосовується різьблення по дереву.
Мотиви гармонії з довкіллям, врахування регіональних особливостей дотримані і в подальшому будівництві споруд, які також стали шедеврами гуцульської архітектури, дали поштовх до розвитку самобутньої забудови. Серед них найцікавішими “громадськими” спорудами на Яремчанщині є комплекс “Беркут” на Яблуницькому перевалі, крайовий музей Визвольних змагань в Яремчі (який раніше називався музеєм партизанської слави), ресторан “Гуцульщина”, майже пам’яткою стала турбаза “Гуцульщина” (побудована 1963р. і значилася раніше як профілакторій), унікальними є гуцульські церкви та багато іншого.

Відомим на Прикарпатті є архітектор Іван Гринів. Новаторський підхід до переосмислення форм традиційних карпатських відпочинкових споруд, туристичних притулків у поєднанні із функціональними пошуками сучасної архітектури, що втілилося в яскравій композиції “Беркута”, вивів його, автора, в коло провідних архітекторів України. Даний комплекс є найгучнішою роботою архітектора. Невеличкий готель з рестораном, споруджений в кінці 60-х років в Карпатах, на Перевалі, при автодорозі набув широкого розголосу  в архітектурних та навколоархітектурних колах України. Композиція лаконічна і проста, побудована на протистоянні і одночасно об’єднанні двох головних об’ємів – високого об’єму готелю, вписаного в стрімкий трикутник даху та одноповерхового ресторану із винесеною далеко вбік терасою. При ближчому контакті з спорудою не можеш не помітити відчуття сили енергетичного впливу автора, відчуття, такого знайомого і далекого, відчуття, яке помічаєш при зустрічі із шедевром скульптури чи живописом. 
 
Навіть не можна собі уявити гуцулів без їхніх щирих почуттів до Карпатськіх гір, бистріх рік і чарівних лісів. Іхнє відчуття гармонії між природою, етносом і людиною прослідковується в народній  місцевій архітектурі, зокрема в методах її вираження: кам’яні цоколі ніби зливаються із навколишніми скелястими виступами, а гостроверхі дахи нагадують стрункі карпатські смереки. Потяг до природи закладений в кожній людині від народження, бо вона сама - чиста природа! Але це повинно усвідомити все українське суспільство, і брати приклад з людей, які “ ближчі до хмар”(гуцулів).

В процесі виробничої діяльності, спілкування з природою, з навколишнім середовищем і у зв’язку з суспільним розвитком у населення виробились багаті традиційні знання. Гірські умови, бездоріжжя значною мірою утруднювали і обмежували динаміку позарегіональних зв’язків населення Гуцульщини. Це і зумовило низький рівень розвитку та тривалу збереженість деяких архаїчних елементів традиційно-побутової культури. Це спостережується у техніці зрубного дерев’яного будівництва, типовому плануванні житлових, господарських і монументальних споруд, зокрема гуцульських хрещатих церков.

Говорячи про шедеври народної творчості, неможливо обійти увагою гуцульські церкви. На території КНПП збереглося дев’ять церков XVI - XX століть, збудованих у кращих традиціях гуцульської школи. Хрещаті дерев’яні церкви одно- та п’яти поверхові, при різноманітності планового та об’ємно-просторового вирішення мають спільні стильові ознаки. Зруби на кожному рамені христа перекриті коробовим склепінням, рідше – плескатим перекриттям під двосхилими дахами з більшим чи меншим причілком.
Над центральним квадратним або близьким до квадрата зубом розташовується восьмигранний барабан, вкритий наметовим або наметовим з невеиким перехватом внизу дахом, вінчається він маківкою з хрестом, посадженою на невеликий восьмигранний ліхтар. Всю церкву оперізує велике піддашшя, оперте на випущені з кінців зрубу кронштейни. Більшість церков має двоє вхідних дверей. Вікна прорізані в зрубах над піддашшям, чотири менші – в барабані.
Для всіх типів план будувався на основі розмірів діагоналей центрального зрубу. Для гуцульських хрестових церков характерною є перевага поздовжньої осі (захід – схід).
В центрі уваги багатьох митців тривалий час знаходилася стара церква Різдва в селищі Ворохта, яка побудована ще у 1615 році. Своєрідними пам’ятками архітектури також є і церкви Дмитрівська в с.Татарів, церква Чуда св.Михаїла в Дорі та інші. Великим надбанням може стати ще недобудована церква Іоанна Христителя в Яремчі, яка буде відображати традиції церквобудування України.   

Типи народного житла.  Народне житло, складний культурно-побутовий комплекс, тісно пов’язане з різними аспектами побуту народу. Воно розвивається під впливом постійно діючих чинників, таких, як географічні умови, господарський уклад, тривалі соціальні відносини, що й зумовлює утворення певних традицій.
Як і всюди в Україні, народне житло на Гуцульщині – хата. Вона має подібну форму і аналогічне планування: житлова кліть – власне хата, до якої добудовуються сіни, комора або ще одне приміщення і обов’язково з піддашям (з хлівами при напільній, причілкових стінах). В класичних для Гуцульщини “хатах на дві половини” комори звичайно прилягають до житлових приміщень з правого або лівого причілків. Якщо іноді комору влаштовують при запічній стіні, переділюючи при цьому частину житлового приміщення, тоді до неї входять з сіней.
    Важливим об’мно-планувальним елементом гуцульської хати є галерея, збудована вздовж фасадної стіни. Для входу в галерею робили хвіртку з фігурним завершенням площини, стовпчики хвіртки та її завершення здебільшого також прикрашені різьбою. Використовують галерею по різному, наприклад, в непогожі дні тут виконують різні господарські роботи.
Такі хати є основним елементом садиби. Під поняттям “садиба” розуміється земельна ділянка з житловим будинком, господарськими спорудами, подвір’ям та городом .
Садиби на Гуцульщині вільно розташовуються на схилах так, щоб було далеко видно, щоб ніхто не заважав нікому, на невисоких верхах і долинах потоків та рік. Будинки, складені цілком з дерева, нефарбовані, здається, ніби виросли тут самі по собі. Це враження підсилюється і дахами, які повторюють стрімкі схили гір. При всій їх простоті  кожна з будівель якось позбавлена  одноманітності.
У садибах, розташованих у долинах рік, найчастіше житлові будинки споруджують паралельно до головних вулиць та доріг. У таких випадках господарські споруди знаходяться за хатами, в глибині двору. Тільки іноді можна натрапити на двори, де господарські будівлі  виходять задніми стінами до вулиць. Взагалі на Гуцульщині дуже важко  встановити якусь закономірність щодо розташування житлових будинків відносно вулиць.

Цікавими витворами гуцульських будівничих є гражди (“хати з брамами”,”хати з граждами”). В  них хата, господарські будівлі та високі загорожі створюють замкнутий двір, в якому різні споруди (високі і низькі, широкі та вузькі) нагадують фортецю.
Розрізняють гражди двох типів: з одним та з двома дворами, але найбільш поширеним є перший тип.
Архітектурна цілістність будинку підкреслюється єдністю матеріалу. Тут всюди використано дерево.
Головна споруда в гражді – це житловий будинок. Він складаеться з житлових приміщень, розташованих за таким порядком: хата-сіни-комора або комора-хата-сіни. Розв’язаний  компактним об’ємом дах, ніби шолом, покриває зруб, спадаючи на більш пологі плечі  прибудов-притул (вони утворюються завдяки продовження даху на огорожу) настільки низько, що  майже торкаються землі; відкритим залишається тільки фасад з вікнами і дверима. Притули, що служать приміщенням для овець та корів, водночас захищають житлові приміщення від холодних вітрів.
До комплексу гражди  обов’язково входить кліть. У клітях завжди тримали  провіант (харчові продукти). Тут також зберігали посуд періодичного користування, а також дійниці, відра, корита.
Досить розповсюджені такі гражди, де до комплексу входять господарські споруди: хлів, комора, куча для свиней, дровітня. Широке  піддашшя огорожі, спеціально продовжено на подвір’я, використовується для складання під ним  різного знаряддя, саней, воза.
Гражда має браму, а біля неї хвіртку з перелазом. Брама з дашками трохи вища від огорожі,  з вулиці видно тільки огорожу і дахи хати та деяких господарських будівель.
Оновлюються села, назавжди зникають останні гуцульські гражди. Тому їх дослідження і описання, а також  збереження в музеях і , по можливості на місцях, має велику наукову, мистецьку та історичну цінність.    

Для будівництва гуцули найбільше використовували смереку і ялицю. Деревину старанно добирали, бо тут існує традиція залишати зруб відкритим. Це зрозуміло, адже відкритий зруб визначаеться природньою красою деревини, яка підкреслюеться простим ритмом вінців. Звичайно, підготовка їх вимагае майстерності і терпіння. Добрими для цього вважались рівні, однакової товщини, розрізані навпіл кругляки, які до того ще й гладко обгрунтовувалися. Щоб хата вийшла гарною, треба вибирати найкращі дерева. При зведенні хати опуклі боки протесів завжди ставили назовні, а плоскі – досередини.
Перед закладинами хати матеріал, згідно з планом і розмірами, розкладали по всій садибі,  робили зарубки для замків. Якщо протеси вінців добре  з’еднані “у замок”, то всередині стіни будуть гладенькі і рівні, ніби зроблені з одної дошки. При цьому на стіні зберігаеться мозаїка дерев’яних кілець, і в цих заплутаних рисунках і лініях кожний вкладений у стіну стовбур несе свою “індивідуальність”, надаючи хаті особливої привабливості.
На підвалини найперше ставлять одвірки, а потім в’яжуть у рамки обаполи, залишаючи або вирубуючи отвори на вікна, і зводять хату у вигляді великої скрині. Над вікнами і дверима, щоб завершити зав’язку, втискують правила та довгі протеси .
Взагалі у горян на диво високо розвинена теслярська майстерність, вміння надавати масиву дерева необхідноі форми. Сама робота будівельників характеризуеться надзвичайною чистотою виконання, можна сказати – артистизмом. Міцно і красиво з’єднують вони вінця на вуглах або врізують їх у пази віконних і дверних рам. Півкругляки зрубу прирубують майже без шпаринок, впритул так, що не доводиться щілини прокладати мохом – “мшити”; втрішні ж стіни  при обробці  доводять до блиску (їх миють капустяним квасом, від чого вони швидко жовтіють, набуваючи красивого кольору). Шпаринки, які залишають для “осідання”, визначені з такою точністю, що через деякий час вони практично зовсім зникають. 

До архітектурних витворів можна також віднести будівлі на полонинах, тимчасове житло лісорубів, малими архітектурними формами є криниці.

Залежно від того, яких тварин протягом літа утримують на полонинах (“стоїщі”), полонинські господарства поділяються на вівчарські, скотарські та змішані. Це стоїще немислиме без деяких споруд. У першу чергу зводять такі: стаю, стаціонарну житлово-господарську будівлю; окіл (а в ньому навіс, піддашшя) – обгорожене місце для доїння овець, з якого вони потім переходять у кошару – загороду для відпочинку; застайок – найпростіше укриття для пастухів; ялівник – загороду для ялових овець; кучу-хлівець ля свиней. Недалеко від цих будівель влаштовують водопійні корита. Усі загороди обкладають смерековими стовбурами з гіллям. Це робиться для того, щоб через огорожу не міг перелізти ведмідь
. 
Усе життя гуцулів, життя в горах, пов’язане з лісом: він їх оточує всюди. Тому гуцули – здавна вмілі лісоруби, завжди вправні у праці з сокирою.
Лісоруби, які наймалися на роботу на лісосіки (“бутини”), ставили тимчасове сезонне житло - луб’янки (“колибки”). На колибку забивають у землю чотири сохи – стовпи з вилоподібним верхом, які в’яжуть вверху кіллям і вкривають луб’ям, привалюючи камінням, аби вітер не зірвав. Боки колибки також вкривають луб’ям, але від західного і північного боків. Усередині така луб’янка вистелена  хвоєю або мохом, на яких лісоруби спали. Луб’янки найчастіше зводили восени, коли лісорозробки тільки починались, а зимові колиби ще не були споруджені. Колиби на зиму робляться більш капітальними, обов’язково зрубними: шести-, восьми- чи дванадцятигранні, висотою до 1,5 м. Зруб у колибі утеплюють мохом. “Кізли” – конструкції даху – кладуть у колибі пірамідально, вкриваючи їх драницями або луб’ям, а потім ще й хвоєю. Зверху залишають отвір-проріз для виходу диму. Вікон у колибі нема. В центрі розташована ватра. Місце для неї викладають з “підсипки” – глини і каміння.

В архітектурі сьогоднішнього села на Гуцульщині важливе місце належить малим формам: криницям, озницям (сушильня для фруктів), оборогам, пивницям, воротам тощо. Серед цих дрібних об’єктів особливо виділяються криниці. Починаючи будувати криницю, враховують рівень підземних вод, зручність їх експлуатації, беруть до уваги й умови дотримання санітарії і гігієни. Стінки колодязів викладають з плит чистого каменю. В давнину підземні стіни обкладали осмолом (осміл це спорохлявілий всередині пень). Наземні стіни висотою 0,8-1 м роблять зі смерекових плениць, які з’єднують на кутах у замки. На двох стовпах висотою 1,5-1,7 м встановлюють дерев’яний барабан. Над барабаном на продовженні стовпів – дво-, чотирисхилий або шести-, восьмикутний пірамідальний дашок, покритий гонтом чи дошками. Дашки захищають криниці від атмосферних опадів та бруду. Формою дахів  криниці дуже нагадують колись поширені тут типи капличок . Походження форми даху з чотирма фронтончиками, на нашу думку, треба шукати  в архітектурі п’ятибанної гуцульської церкви, яка в плані має форму хреста, з відповідним перекриттям у вигляді чотирьох дашків, що сходяться до центру.

Таким чином ми коротко ознайомилися з традиціями народної архітектури Гуцульщини. І хоч не до кінця осягнули таїнства чарівної привабливості цього краю, можемо з впевненістю сказати, що побувавши тут хоч раз в Вашій пам’яті залишиться щось своє, особливе. Залишаючи Яремче, Ви будете впевнені, що хоча б  ще раз повернетись сюди!

Автор: Ковальчук (екскурсовод)